“Це не мир. Це перемир’я на 20 років.”
– Фердинанд Фош про Версальський мирний договір

Надворі 1936 рік. Гітлер активно займається посиленням власної влади як всередині Німеччини, так і в інших державах. Антанта, яка 17 років тому невблаганно диктувала переможеній Німеччині умови Версальського миру, ледь не плазує перед фюрером, боячись нової війни. То як же воно: бути лідером будь-якої із країн часів найкривавішої війни в історії людства?

Я Адольф, мені 6, і я завоював Францію за 2 тижні

Театр починається з вішалки, а гра — з навчання. Так само і в Hearts of Iron. Що ж ми тут маємо? Порівняно з минулою частиною, навчання стало простішим (чоловічок з вусиками зник, тож нацистського гумору тут нема), але зрозумілішим. Нас ознайомлюють із базовими засадами гри: як вести війну, як будувати армію, як працює промисловість і дипломатія. В усьому іншому гравцю треба розбиратися самостійно, але це не так вже й важко. У невеличкій кампанії за Італію нам не сухо розповідають все підряд, додаючи купу непотрібної інформації, а дають спробувати самотужки керувати державою.

Після цього гравець, звісно ж, відправляється до власне гри, обираючи собі націю, яку він хоче провести через м’ясорубку війни. Одразу можна помітити, що гра стала дещо простішою. Промисловість взагалі майже повністю захована від гравця — йому дозволено лише будувати укріплення, фабрики чи заводи і розподіляти виробництво техніки між ними. Схожа ситуація і з торгівлею, керуванням армією чи навіть картою. Але коли мова вже зайшла про армію, то гріхом буде не згадати про новий елемент тутешнього ґеймплею: плани війни. Тепер це не просто стрілочки із написами, які нічого не означають. До плану можна прикріпити армію і вона буде виконувати його, поки гравець буде зайнятий чимось іншим. Це дозволяє новачкам поступово зрозуміти механізми війни, а не одразу ж потрапляти в пекло битви, не знаючи, куди вести свої війська.

Загальне спрощення торкнулося також технологій і того, що раніше звалося рішеннями. Але про це пізніше. Зараз погляньмо на мапу. Нічого не помітили? Кількість провінцій зменшилася, а також вони втратили свою ідентичність. Тепер назву мають лише регіони, а не кожна окрема провінція. І це сумно. Змінилася і міні-карта: з неї зникли кнопки багатьох режимів, залишилися лише найосновніші.

Інтриги, скандали, розслідування

Війна — це не лише битви, оточення ворога чи прориви фронту. Це й словесні сутички дипломатів, блискавичні промови, що вирішують долі цілих країн. І дипломатія тут доволі схожа на дипломатію в HoI3. Щоправда, тепер зникла піраміда альянсів, тож знайти союзників може бути дещо проблематично. Зникла можливість впливати на країни, тож схиляння їх до вашого блоку теж дещо ускладнилося. Але тут нема такого обмеження, як нейтралітет, яке доволі часто бісило мене в Залізних Серцях 3.

Рішення ж тепер замінені на національні фокуси. Ці штуки дозволяють йти за історичним сценарієм, або ж, навпаки, докорінно змінити розподіл сил на світовій арені. Національні фокуси дозволяють приймати такі доленосні рішення, як аншлюс Австрії, анексія Чехословаччини, напад Японії на Китай тощо. Інші фокуси спрямовані на укладання союзу з певними країнами або ж спрямування своєї держави до певного блоку. Дуже добре те, що розробники гарно пропрацювали ці фокуси. Так, Польща може самостійно віддати Данциґ без війни, а Франція не обов’язково погодиться на умови Мюнхенського договору. Чудово продумані альтернативні шляхи розвитку подій. Так, Німеччина може підтримати Китай у японо-китайській війні, або ж розпочати дружбу з Польщею чи тією ж Чехословаччиною. Можна піти на зближення з СРСР або ж уникнути нової війни. Розділити Югославію? Без проблем. Створення маріонеткової держави в Туреччині? Запросто. Все може обернутися неочікуваним для гравця чином в будь-який момент (мене свого часу принизила Румунія, коли я вимагав у неї передати Трансильванію Угорщині; це поламало мені чимало планів).

Я з Німеччина для вас вундерваффельку припас

“Переможця ніхто не спитає, правду він каже, чи ні. Під час розв’язання і ведення війни роль грають не питання права, а перемога.”
– Адольф Гітлер

Бойові дії схожі на війну у попередній грі серії, але тепер керування дивізіями дещо зручніше і зрозуміліше гравцю. А додайте до всього цього зрозуміле навчання, реально класний редактор планів та інтуїтивно зрозумілий інтерфейс, як ви вже помітили, що вороги відступають. Звісно ж, мізки відключати не можна і треба думати наперед, інакше буде як в мене під час громадянської війни в Іспанії — Мадрид узяли, але опинилися в оточенні через це. Закупівля військових ресурсів спростилася аж занадто. Срака, зникла позначка кількості грошей у бюджеті гравця! ГРОШЕЙ НЕМА! Такі ж прості промисловість (ТНП тепер нема, розмір ленд-лізу регулювати можна лише виставлянням пріоритетів), будівництво, тренування солдатів і дослідження.

О! Дослідження. От це те, що дійсно стало кращим порівняно з Hearts of Iron III. Тепер немає 3508270101 стадій вивчення однієї технології, самі дослідження зрозуміліші і ти одразу знаєш, що дослідиш зараз, а що – через рік. А якщо правильно компонувати національні фокуси і дослідження, то можна легко побудувати сильну промисловість, і пригостити ворогів вафельками. Вундерваффельками.

Симфонія руйнації

Що ж стосується музичної і графічної частин гри, то до них не може бути жодних претензій. Графіка зроблена на висоті, картинка гарна, анімації плавні і красиві. У поєднанні ж з неперевершеною музикою, яка міняється в залежності від ситуації, ми отримуємо чудове занурення у атмосферу тих часів і тодішньої політичної ситуації. Хоча спочатку така яскравість, динамічність і ефектність гри збила мене з пантелику, адже я очікував сухі чорно-білі фото, рівні кордони і елегантний мінімалістичний інтерфейс. До речі, про кордони. Єдине, що мені не сподобалося у графіці – це те, що кордони стали більш умовними, товстішими, менш точними. Хоча це й не велика втрата, але сумно розуміти, що в цьому напрямку Парадокси деградують. Зате оці нічні битви за осяяні тисячами ліхтарів міста, сніжинки на екрані взимку… Ммм… Одразу хочеться пробачити грі всі інші гріхи.

Підсумки

Гра доволі непогана, видно, що Парадокси постаралися. Для новачків вона доволі приязна, а от ветерани більш хардкорної Hearts of Iron III можуть потребувати етапу певного звикання до спрощеного ігроладу. Око тут милує гарна картинка, а чудова музика дозволяє зануритися в ті події, й дійсно відчути бажання дізнатися більше про цей, здавалося б, вздовж і впоперек вивчений і заїжджений численними фільмами, Колодами та іншими забавками історичний період. Гра припаде до смаку як просто фанату історії, так і бородатому професору-істерику в окулярах. Але от людям, які не знають нічого про події початку-середини 20 ст. краще оминути цю гру. Серйозно, не треба. Гра хоч і стала простішою, але все ще безжальна (як і реальна політика) до маленьких помилок, що з часом переростають у величезну купу неправильних рішень.